СЕРЕДНЬОВІЧНИЙ ЗВІРИНЕЦЬ
З колекції Мікельаньйоло Романо (він же Густав Зуппе)
1. ЄДИНОРІГ
Єдина. В лісах застає мене темна година, як музика в місті зненацька за рогом. Я чую: пасеться узліссям єдино- ріг (не плутати з носорогом).
Я брав тебе, як фортечні мури, я в себе вмістив стільки стріл, скільки зміг. А зараз ніч, як великий мурин, і тужно голосить єдиноріг.
Він рідкісний звір. Я галопом розсуну пахучі кущі і галявини. Там він пив, наче воду, кожну красуню, та я навіть подиху з тебе не дам.
Він лагідний звір. І тонка в нього шкіра -- зламається спис назавжди, мов жердина. Я навзнак засну біля вбитого звіра, прохромлений рогом. Єдина.
3. ЄХИДНА
Повертаємся, всіявши зойком оази; кров на піхвах, засмага східна. Та зачинене місто, мов острів прокази, або клітка, в якій єхидна.
Поки нас не було, поки нас у пустині прошивала сурма побідна, на стовпах і криницях, мов сіль на хустині, проступило тавро: єхидна.
Ми згубили себе в агарянськім поході. Перемога цілком не видна. І до рідних дверей нам достукатись годі, і вітчизна немов єхидна.
Рідні панни зів'яли по вежах і клітях, пізня ласка така фригідна. В зимних венах померло дзвінке повноліття, а в очах ожила єхидна.
Це вона відкладає століття, мов яйця, по торгах, де музика мідна, де помости смертей, де живуть і бояться, де юрба сичить, мов єхидна.
Що я можу? Хрипуча сурма наді мною. Я півсвіту пройшов приблизно. Можу босим піти за твоєю труною, рідна панно, стара вітчизно.
4. ГРИФОН
Мій пане, який нерозумний світ!.. Яка на румовище сходить журба! Під небом, чорним, ніби графіт, конаю в піску. І грифон з герба.
З дерев погаслих кричать граки. Я впав з коня і програв турнір. Тепер крізь мене ростуть гілки, пробивши в панцирі триста дір.
Лети ж від мене, монстре знамен, крилатий леве! Я випав з гри. З очниці в ...
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Go to begin of the document
Go to previous page
Go to next page
Go to the end of document
